#громадськемісце Родинні вишиванки: на Галичині народний стрій завжди вирізнявся вишуканістю і колоритністю (ФОТО) #іванофранківськ #ivanofrankivsk

Родинні вишиванки: на Галичині народний стрій завжди вирізнявся вишуканістю і колоритністю (ФОТО)

20240505 142346 scaled

Цими святковими великодніми днями на вулицях міст і сіл можна було побачити неймовірне розмаїття стилів та образів. І захотілося заглянути до столиці Галичини — міста Львова.

Якою ж несподіванкою стала перша зустріч, коли перша молодичка в неймовірно колоритному та багатому образі україночки та ще й із чудовим ім’ям Марічка виявилася уродженкою Івано-Франківщини. Вбрання ефектно вирізняло її серед львів’ян, тож просто не можна було не закликати нашу краянку до розмови.

20240505 143407 scaled

«Ще задовго до повномасштабного вторгнення зацікавилася старовинним українським строєм, — розповіла Марічка Луцюк. — Вишиванка на мені давня, з Вінниччини, вона довга, має дуже красивий поділ. А мені це дуже подобається в таких сорочках,  що вони повноцінні. Маю в колекції десь зо 30 давніх чоловічих і жіночих сорочок. Є музейні експонати, які мають колекційну цінність. А є такі — просто старовинні, які суперколекційної цінності не мають, тож деколи на великі свята можу дозволити собі їх одягнути». 

До сорочки припасована довга збирана спідниця. А крайка — в бойківському стилі: це робота сучасних майстрів. Доповнювала образ стильна вишита сумочка-кишенька сучасна: її Марічці на замовлення робила майстриня на старому конопляному полотні.

Marichka Lutsyuk 1 scaled

Власноруч вишиту довгу сорочку одягла на свято львів’явка Лідія Гевко. Каже, що раніше вишивала, бо які ж українські дівчата та жінки не володіють цим видом рукоділля?! А коли почалося повномасштабне вторгнення, ракетні обстріли Львова, взялася за вишиття для заспокоєння та вираження спротиву ворожій агресії.

«Вишиваю донькам-близнючкам Боженці та Руженці, а також внучкам Меланії та Емілії, — розповіла пані Лідія. — А як вимушено виїхали за кордон  у 2022-му зі страху перед війною, від невизначеності: боялися, що то буде щось страшне і невідоме, — то там я настільки скоро то вишила! Розумієте, за місяць часу я вже мала суконку. Так мимоволі поповнили гарними речами сімейну скарбничку».

А зараз розповідь про те, як жінки вола на шиї носили. Цю історію розповіла львів’янка Катерина Гимон: за професією ріелтер, а ще тепер волонтерка. Прийшла до Гарнізонного храму з подругою Тетяною. На шиї мала низки старовинного намиста.

Kateryna Gymon scaled

«Баламути та й отакі всі пацьорки — то забезпечені жінки мали, — зауважила пані Катерина. — Звідти й вислів «вола на шиї носили». Бо статусно, чоловік мав пишатися своєю дружиною. А це вже я збирала намисто сама: з баламутів, писаних пацьорків. У родині нічого, на жаль, не збереглося. А нині, під час війни, ще того всього буде менше, бо скільки розгромленого, розбитого, розграбованого та прицільно знищено ворогом… Під потопами — на Херсонщині, під обстрілами — на Луганщині, Донеччині, Харківщині, Сумщині та в інших прифронтових регіонах. Тож оця сорочка-вишиванка, яку мені подарували 15 років тому на Сумщині, — це ще й із тих причин дуже дорога для мене річ. А крайка давня борщівська ткана, спідниця-плахта — сучасна».

Катерина Гимон не тільки сама виготовляє коралі, а й колекціонує. Ось —   міллєфіорі, зі старого намиста переробляла. Вставила корали. Калачики — як писанки. Баламути так само сама збирала. А це сучасні в подруги Тетяни — теж робота майстрині.

Kateryna Gymon z podrugoyu Tetyanoyu scaled

А ще я дізналася, що слово «баламут» — це не тільки означення якогось чоловіка-щиголя, що крутить голову дівчатам. Бо баламути — це ще й намисто з мушель. Але не простих, а викопних.

Львів’янка Ірина Парадій розповіла, що віднайти їх можна на Одещині та, як не дивно, на Вінниччині. Згідно давніх легенд там було море, отож і ракушняк у землі досі віднаходять.

20240505 124317 scaled

Баламути — то якраз шліфовані та округлі намистинки. Витесані так, що частина коральки виблискує, а інша частинка вже є непрозорим матеріалом. Деякі мають зелений натуральний колір. Намисто дуже гарно переливається на сонці. Текстура, колір, блиск — все заворожує своєю красою.

«У моїй сімʼї від однієї прабаби тільки залишились декілька рушників, одна маленька дитяча сорочка і портрет Шевченка, що висів разом із образами, — пригадала співрозмовниця. — Мама вишила мені весільний рушник і дві сорочки. Ось і весь сімейний спадок. Але колись, як я була мала, то мали все вишите в хаті: й подушки, й рушники, й підзорники та скатертини навіть. Куди це все поділось — не знаю… Баба казали, що її мама і коралі мала всякі, навіть багато, але потім був голод, то, ймовірно, все проміняли на їжу».

20240505 124101 scaled

На жаль, те, що цілі народні скарби якось згубилися та здебільшого канули в небуття — це наслідок ідеології колишньої політичної системи. Влада насаджувала свої стереотипи: що старовинне — то немодне, націоналістичне. А було ж на меті створити «єдіний совєтскій народ», без минулого і самоідентифікації. Щоб зрівняти всіх, щоб ми втратили історичну пам’ять.

Ще одна знакова зустріч у Львові ніби підсумовує тему. Наталія Пасічник два роки тому приїхала із Сєверодонецька. Працює дистанційно в Сєверодонецькому фаховому коледжі культури і мистецтв імені Сергія Прокоф’єва.

«Я піаністка. Займаюся і тут творчою діяльністю. Їздимо з концертами всією Західною Україною. Як можемо, плекаємо наші народні традиції. Навчаємо студентів. Несемо світло й мир у родини наших студентів, наших викладачів. Намагаємося вірити, що Перемога буде зовсім скоро», —  наголосила пані Наталія.

Людмила Стражник. Фото авторки

Читайте також:

Читайте нас у тг

ДЖЕРЕЛО